Спорт Османських Султанів був не способом розвіяти нудьгу в палаці, ним займалися для того, щоб розвинути необхідні на полі бою навички. Саме тому найпопулярнішими заняттями були ті, котрі були пов’язані з верховою їздою, стрільбою чи боротьбою.
До Ангорської битви у 1402 році, коли Османи програли Тамерлану, а Султан Їлдирим Баєзід був уполонений, турки не надавали особливого значення верховій їзді. І тільки у цій битві син Їлдирима Баєзіда Мехмед Челебі побачив недостатню підготовку Османської кавалерії, тому мав на меті підтягнути підготовку кінноти. Його син – Мурад ІІ тоді був намісником в Амасьї, тож батько із сином зібрали дві спортивні команди для тренувань – капустяників і баміяністів, суперництво між якими тривало аж до 19 ст.
Зміст:
Джюнділік – верхова їзда
Навчання починалося з виїжджування непокірних і лютих коней. А з ростом майстерності потрібно було демонструвати на коні різноманітні трюки: діставати предмети з землі, мчучи на повній швидкості, підводитися на ноги на сідлі, роздягатися і одягатися в сідлі, замінювати сідло і т.п. Метою подібних тренувань було вправне майстерне наїзництво, яке було необхідне не тільки саме по собі. Майстерність верхової їзди була базовою необхідністю для гри в джіріт і чевґан, також на неї нанизували вміння метати спис чи гирю і стріляти з лука прямо з сідла, що мало знадобитися під час військових сутичок.
Також влаштовували кінні перегони, адже швидкість мала значення, особливо під час пересилання важливих новин із посланцем. Мехмед IV під час влаштованих ним святкувань на честь обрізання синів і заміжжя доньок організував «марафонські» перегони на конях – у три етапи, кожен із яких займав три, чотири і шість годин відповідно. А у 1720 році Ахмед ІІІ на 15 день гулянь на честь обрізання синів влаштував кінні спринт-забіги. Тоді змагалися 66 коней у заїздах по 6.

Джіріт
У цю гру грали верхи дві команди по 10-15 осіб. Проте, Жан-Батист Таверньє, який відвідував Стамбул у 17 ст., описує джіріт як набагато залюдненішу гру.
❝ Придворники тут [на Атмейдани] грають у джіріт. Зазвичай ігри проводяться по п’ятницях після відвідування мечеті. У дні матчів на площі зазвичай збирається десь півтори тисячі люду. Без дозволу упорядника гри ніхто не має права виходити на поле для гри. Як правило, кількість тих, хто перебуває на полі, — близько тисячі.
Жан-Батист Таверьє “Палац Топкапи у 17 ст.”, с. 53
Грати в джіріт обожнював Султан Мурад IV. Але його мати Кьосем Султан дуже переживала за його здоров’я і життя і через це навіть писала Великому Візиру, аби той поклав край цим іграм:
❝ Нехай Аллах порятує нас від усього поганого, і було би непогано, якби Ви дослухалися до мене і заборонили джіріт на Атмейдани. Нехай собі грають у Ланзі. Адже моєму Левові теж украй хочеться грати, а я божеволію. Хто каже, що це [йому] корисно, той бреше.
BOA TS.MA.e 778 – 16
У палаці Топкапи зберігається набір джірітів 17 ст., який міг використовувати Султан Мурад IV. Це сагайдак зі срібними поясами на три джіріти. Самі джіріти з дуба завдовжки 83,5 см. З одного боку гострий залізний наконечник, а з іншого – срібна пласка рукоятка, оздоблена позолотою. Можна сказати, що джіріт – це спортивний варіант бойових списів. Довжина списа коливалася від 290 до 390 см.

Др. Ковел, священник англійського посольства, який був присутній на грі в джіріт у 1675 році, захоплено переповідає:
❝ Я побачив, як майстерні вершники на породистих конях чудово грають у джіріт. Вони переслідують суперника та час від часу скидають його долі. Усі з конем одне ціле. Один із них в польоті зловив джіріт, що летів йому прямо в обличчя. Вони втикають джіріт у землю, а тоді, коли кінь несеться на повній швидкості, ковзають вниз по сідлу, хапають джіріт і знову майстерно сідають у сідло.
Цитата за Оздемір Нутку “Гулянна в Едірне (1675)”, с. 107
Та не завжди вдавалося піймати джіріт, який летів в обличчя. І не так уже й не мала рації Кьосем Султан, яка переживала за сина. У 1637 році, саме під час султанування Мурада IV, один із гравців у джіріт помер – під час гри палиця влучила Омеру Азі в обличчя, згодом він помер від отриманих травм. Другий візир Мустафа Паша виплатив осиротілому неповнолітньому синові Омера Аги Абдуррахману та дружині Шеріфе Айше 40.000 акче.
Чевґан
Теж гра верхи, схожа на поло, родом із Ірану. У неї грали палицями з Т-подібними кінцем і самшитовим м’ячем, який потрібно було загнати у ворота між двох стовпчиків.

Про деталі гри розказує османський мандрівник Евлія Челебі, який став свідком змагання під час візиту до Бітліса.
❝ Грають у чевґан наступним чином:
На одному боці площі стоїть твердий камінь, а з іншого – висока колона. З одного боку збирається тисяча наїзників, з іншого теж збирається тисяча наїзників, вони готові [до гри] з вигнутими клюшками з кизилового дерева в руках і чевґаном. На згадану площу викидають круглий дерев’яний м’яч завбільшки з людську черепушку.
З одного боку по вісім рядів військового оркестру кричить ура!, гуркіт барабанів змивається до неба, чоловік з одного боку і чоловік з іншого боку відпускають коней і один із них б’є по м’ячу чевґаном, щоб перейти милю зі свого боку.
А інший, розганяючи коня, б’є чевґаном по м’ячу, аби влучити ним по стовпцю зі свого боку.
Перший поспішає і перехоплює чевґаном м’яч у повітрі, інший знову б’є. Зрештою, гравці з обох боків у запеклому суперництві так товчуть цей нещасний м’ячик чевґанами, що багато із них трощать на друзки.
Звісно, якась команда перемагає, перегнавши м’ячик на свою частину поля, а інша команда програє. Хто отримає м’яч – перемагає, а переможені після гри влаштовують переможцям пишні учти.
Це пречудове видовище, надзвичайна звитяга і неймовірної майстерності верхова їзда. Але багатьом коням попадають чевґаном по ногах і ламають їх. Або бідні коні залишаються кульгавими. Але цих нещасних коней так видресирували, що вони не спускають очей із м’яча, як кіт не спускає очей із миші. Це справді взірцева доблесть. Але цей м’яч став причиною стількох сварок і стільки крові через нього пролилося. Кінець кінцем починали усну перепалку. Наприклад, яка команда на словах п’ять або десять разів переганяла м’ячик до своїх миль, та команда і виходила звитяжцем, а інша – давала їй учту.
Серед курдів та персів це і є лицарством. Але релігійні лідери не дозволяють грати у чевґан і суворо це забороняють.
Колись у пустелі Кербели імам Хусейн пав смертю хоробрих, як і багато тисяч інших воїнів. Коли їхні священні голови отримав гаспид Язид, то він вийшов із хамама, сів верхи і почав катати голову імама Хусейна своїм чевґаном, та й мерзенні нечисті Язидові воїни у пустелі Кербели гралися головами палих воїнів, перекочуючи їх чевґанами.
Потім Язид надіслав священну голову імама Хусейна правителю Єгипту разом з 10.000 воїнів зі словами:
“Ось голова того, перед ким ви схиляли свої голови.”
Її багато днів поспіль катали по площі Румелії у середмісті Єгипту. Піддані Язиду єгиптяни кóпали священну голову імама Хусейна. Навіть нині ноги нащадків тих, хто бив своїми ногами священну голову, схожі на бурдюк, таке не приховати. Зрештою одного дня священна голова імама Хусейна зникла у всіх на очах, а поблизу двох милих палаців, які звалися Бейнелькасрейн, за наказом Аллаха, милостивого і милосердного, міцна стіна розійшлася надвоє і голова імама Хусейна була там.
Коли тамошні язидиди побачили голову священного воїна, вони знову почали її бити зі словами: «Нумо грати у чевґан». Та правитель Єгипту як вірянин імама Хусейна заплатив язидидам … золотом. Ті віддали це золото Язиду в Дамаску. І Язид продав священну голову імама Хусейна правителю Єгипту. Нині священна голова імама Хусейна захоронена у Єгипті поблизу Хану Халіля під банею благодійної будівлі згаданого … … … правителя.
Пізніше Юсуф Селяхаддін на цій святій могилі побудував мечеть, текке і медресе, які й донині день і ніч відвідують люди. … день місяця Мухаррема, коли [імам Хусейн] загинув у пустелі Кербели, називають Днем Ашуре, і досі щороку в усипальниці, де похована священна голова імама Хусейна, ферманом намісника Єтипту Абдуррахмана Паші влаштовують велелюдний мевлюд, і все місто Єгипту ніби огортає світлом. Абдуррахман Паша захопив цю доброчинніть у 1680 році.
Саме тому в Єгипті, Анатолії та Румелії гру в чевґан забороняють, адже Язид грав у неї головою імама Хусейна. Це докладно і правдиво описано в арабських хроніках, але перси і курди про це нічого не знали, тому вони [і далі] грають у чевґан.
Евлія Челебі “Сеяхатнаме – книга мандрів”, Yeditepe Yayınları 2023, том 4.1, с. 203-206
Перекладено українською вперше
Матрак
Гру матрак вигадав за часів Султана Сулеймана відомий митець Насух. Це була піша гра. В одній руці гравці тримали палицю, яка мала назву матрак, а в іншій – подушку, яка виконувала роль щита. Найкращим гравцем був сам Насух, тому увійшов в історію як Мартакчи Насух. Евлія Челебі говорить, що у матраку було 160 підвидів, але знати всі було неможливо. Один із найкращих гравців Мурад IV знав лише 70 підвидів.

Стрільба з лука
Гарним лучником був Баєзід ІІ.
На той час стрільба з лука була високотехнологічним спортом, який потребував спеціального екіпірування. Коли Шехзаде Коркуд, син Баєзіда ІІ, у 1509 році поїхав до Єгипта, він написав своєму наставникові в Анталію з проханням передати кораблем його лук.

Окрім лука і стріл, лучникові був необхідний зіхґір – трикутна каблучка на великий палець, яка захищала від пошкоджень тятивою, і назап’ястник, який направляв стрілу прямо і захищав зап’ясток. Усі стріли різнилися залежно від мети використання: окремі стріли для стрільби на відстань, тренувальні стріли, стріли для стрільби по мішені, бойові стріли и тому подібне.
Змагання відбувалися у два способи:
- На відстань
- По мішені
Стрільба на відстань
Стрільба з лука мала свої правила. Управним лучником міг вважатися той, хто стріляв на відстань щонайменше 900 ґез (594 м.). Саме після цієї цифри кандидат мав право на церемонію посвяти в лучники і на вручення рукоятки лука. На церемонії посвяти тренер на Окмейдани (стрільбище) вручав учневі рукоятку лука і той міг вважатися професійним лучником. На подібних церемоніях час від часу був присутній і Великий Візир. Коли рукоятку вручали Махмуду ІІ, придворний скарбничий подарував Султанові сорґуч на честь такої події.
На Окмейдани перший камінь, що відзначав султанський рекорд у дальності стрільби, належав Мурадові IV, він зміг запустити стрілу на 706,53 м. Далі свій “рекордний” камінь встановив Селім ІІІ, хоч і за гірший результат – 667,92 м. У Султана Махмуда ІІ два камені, один із результатом у 802,23 м., а другий – з результатом у 808,83 м. Зараз обидва камені перенесені зі своїх оригінальних місць до Текке лучників. Там же поряд із ними встановлений символічний рекордний камінь імені Мете Ґазоза – лучника, який від Туреччини виборов золоту медаль на Олімпійських іграх-2020.
Рекордсменом усіх часів і народів і до сьогодні залишається Тозкопаран Іскендер (або Тозкопаран Міріалем Ахмед Ага – тут ведуться суперечки). Він зміг запустити свою стрілу на відстань у 845,79 м. Оскільки зараз змагань у подібній техніці не проводиться, ніхто не може побити його рекорд. Його рекордний камінь теж перенесли до Текке лучників– на задній дворик.
На його камені написано:
Sene 957 (рік 1550/1551)
Sâhib-ül menzil fî-l meydân (поцілив на таку відстань на площі)
Ellezî ismuhu Tozkoparan (той, кому ім’я Тозкопаран)


Стрільба по мішені
Носила назву “стільба по гарбузу” – вершники гнали коня на великій швидкості і в процесі їзди намагалися поцілити в гарбуз, який насаджували на високу палю. Назва не має аналогів в арабській мові, тому цей вид змагань вважається питомо тюркським. Пізніше замість гарбуза могли використовувати й інші об’єкти, але назва залишалася тією самою.
Французський консул, який відвідав Стамбул у 1623 році, описуючи Атмейдани (іподром), додає:
❝ А ще турки тут займаються верхи стрільбою з лука. Зазвичай вони стріляють, не прицілившись. Адже під час вистрілу тримають лук за спиною. Їхня мішень – мідне ядро, розміщене на вершечку дуже високої корабельної мачти.
Цитата за Унсал Юджель “Турецька лучна справа”, с. 41
Майданчик для “стрільби по гарбузу” має бути завдовжки 60-130 махових саженей, найліпша довжина – 120 кроків. Площа мусить бути рівною, якщо ж майданчик покатий, тоді вершник має рухатися схилом знизу вгору. Палиця розташовується по центру, на вершечку розміщується чаша, фігура птаха чи металевий шар.
Вершник має виїхати на майданчик, розігнати коня, проїхавши стовп, вистрілити через спину по мішені і поволі зупинити коня, а тоді повернутися на початкове місце. Оскільки майданчик для стрільби невеликий, наступний стрілець мав почекати, доки попередній повернеться. Щоб вершники не врізалися у стовп, навколо нього на відстані одного аршина натягували мотузку. Також вимагалося, щоб до початку змагань вершники виїжджали на поле і коні могли призвичаїтися, щоб потім уже під час турніру не викидали коники.

Стрільба з рушниці

Зі зміною технології рушниць у 17 ст., коли ними стало легше користуватися, по мішенях стали стріляти також і з рушниць.
Найвправнішими стрілками були Селім ІІІ і Махмуд ІІ. Обидва поставили обеліски (nişantaşı) для своїх найуспішніших поцілювань.
Рушниці обох султанів представлені у виставці палацу Топкапи у збройній залі.
Султан Селім ІІІ користувався 153-сантиметровою рушницею з восьмигранним дулом завдовжки 118 см. з діаметром 1,8 см., яка була прикрашена зображенням капусти.
Махмуд ІІ послуговувався 157-сантиметровою рушницею з дулом завдовжки 124 см. і діаметром 1,7 см., яка була прикрашена зображенням бамії.