Перш ніж перейти до теми “Шехзаде в Османській Імперії”, з’ясуймо, що означає слово шехзаде й2 інші супровідні терміни.
Шехзаде – принц в Османській Імперії, син або онук чинного Султана.
Санджак – провінція Османської Імперії, до якої відправляли шехзаде для здобуття управлінського досвіду.
Кафес – дослівно: клітка. Закриті приміщення, в яких утримувалися фактично уполонені шехзаде. Їм не можна було покидати ці приміщення, вони були без доступу до освіти чи фізичного розвитку.
Як відбувалося престолонаслідування
Писаного правила престолонаслідування не було. Вважалося, що право стати очільником держави не має обмежуватися правилами, а має бути відкрите для Божого провидіння. Султаном ставав той син, який зміг добратися до столиці першим після смерті батька і в прямому розумінні сісти на трон.
Насправді цікаво, що вся система наслідування влади була вибудована на особистих преференціях.
На початках заснування Османської держави не було точного правила, як має передаватися влада: від померлого правителя до його сина чи до іншого члена його родини. Коли помер Ертугрул, до влади привели його сина Османа, а не брата Дюндара. Відтоді в Османській імперії закріпилося правило переходу влади від батька до сина.
Закон Фатіха
Попередні тюркські держави були федераціями, коли кожен удільний бей правив у своєму санджаку, лише визнаючи верховну владу центрального правителя. Тому на початках не було точно визначено, хто саме з нащадків має отримати центральну владу.Тоді Фатіх Султан Мехмед написав свій закон, де визначив багато моментів управління державою і побуту Падишаха, аж до того, що Султан має приймати їжу на самоті. А от щодо наслідування престолу все вперлося у любов до молодшого сина Джема, якому він хотів у законі залишити лазівку на правління, тому не прописав, хто конкретно з синів має сходити на престол. Навіть визначення офіційного належного звертання до шехзаде в законі було прописано на прикладі Джема.
Також часто вважається, що в Законі Фатіха Мехмед Завойовник наказав усім наступним Султанам убивати своїх братів. Це не так. Він лише дозволив це робити.
❝ Кому би з моїх дітей не випала доля султанування, заради збереження чинного ладу вбивство братів є доречним.
Його наступники вбивали всіх братів, бо їм так було зручніше, а не тому, що таким був незламний імператив закону.
Чи існував цей закон?
Цікава дискусія щодо автентичності цього закону і реальності законодавчо закріпленого братовбивства розгорнулася в османській пресі у 1918 році. Прикметно, що сучасна історіографія зазвичай ігнорує навіть сам факт дискусії, не те, що піддає сумніву документ.
Закон Фатіха вперше опублікували в 1914 році – за копією, знайденою у Віденському архіві. Тоді журналіст Нурі Джеляль Бей припустив фальсифікацію і поставив провідним тогочасним історикам дражливі запитання: Як так сталося, що історичні тексти ніколи цей закон не згадують? Хіба можливо таке, що наріжний законодавчий камінь Імперії, фактично, її Конституція, не зберіглася в Стамбулі, але була у Відні? (не забуваймо, 1914 рік – Османська імперія ще існує, всі державні установи працюють безперебійно, не було буремної Визвольної боротьби та переформатування Султанату в Республіку) Де, коли і ким був зведений цей закон? Куди поділися всі оригінали (якщо вони були)? Три історики надали йому відповіді. Я не переказуватиму все, що вони написали. Але, як на мене, жоден із них не зміг навести переконливих доказів автентичності цього закону і пояснити відсутність примірників на території Османської Імперії.

Проте, цікаві речі написав Ахмед Рефік Алтинай (саме цей історик написав книгу “Жіночий Султанат” і ввів відповідний термін до історіографії). Він переконаний, що це не оригінальний закон, створений Фатіхом, а Кодекс, тобто зведення законів, збірка в одному місці того, що було закріплено законодавчно раніше у розрізнених джерелах. Посилаючись на фразу закону:
❝ Цей кодекс – закон мого батька і мого діда. І закон для мене. Нехай мої нащадки слідують йому з покоління в покоління.
Алтинай припускає, що братовбивство було закріплене ще до Фатіха Султана Мехмеда, можливо, навіть Османом Ґазі.
Призначення наступника
Окрім цього, існувала процедура призначення наступника чинним Султаном – він призначав котрогось зі своїх синів престолонаступним шехзаде. Чинний Султан міг обрати наступником будь-якого сина, не обов’язково найстаршого. Престолонаступних відправляли до ближчих до столиці санджаків, щоб у разі чого, ті мали логістичну фору. Хоча за неписаним правилом, у найстарших синів за замовчуванням було більше прав на трон ніж у інших. Тут можна навести приклад дядька Султана Сулеймана – шехзаде Ахмеда.

Протест старшого сина
▷ Тоді ще Шехзаде Сулейман, онук чинного Султана Баєзіда ІІ, отримав призначення до Шебінкарахісару (нині це частина Ґіресуна). Проти цього призначення запротестував його дядько – Шехзаде Ахмед, старший син Баєзіда. Свій протест він аргументував тим, що Шебінкарахісар знаходиться між його санджаком – Амасьєю та Стамбулом. Отже, у разі смерті Падишаха, шехзаде Сулейман може створити йому перешкоди на шляху до столиці на користь свого батька – тоді ще шехзаде Селіма і завадити скористатися законним правом на трон як найстаршому сину. Його претензії були визнані правочинними і призначення Сулеймана було змінене на Болу. Шехзаде Ахмед знову опротестував його – з тими ж аргументами і знову його протест був задоволений. На цей раз Сулеймана направили до кримської Кафи.
Сулейман Перший
▷ Нині офіційна історіографія в Туреччині вважає, що одразу після смерті Баєзіда І розпочався період міжправління і боротьби за владу між Баєзідовими синами, з якої звитяжцем вийшов наймолодший син Мехмед Челебі. Проте, до цього по смерті батька в Едірне на трон зійшов найстарший син Баєзіда Емір Сулейман, якого Мехмед Челебі визнав Султаном, привітав із інтронізацією та надіслав у подарунок двох дорогих коней. Війну за трон Мехмед Челебі розв’язав лише по смерті найстаршого брата. Ще зовсім недавно, тридцять років тому, вийшла збірка за редакцією Халіля Іналджика та Джемаля Кафадара, яка називається “Сулейман другий та його час”, у ній вміщено статті саме про Сулеймана Пишного, вважаючи Сулейманом Першим вищезгаданого Еміра Сулеймана. Також Сулейманом Другим (і дванадцятим Султаном) нарікає Сулеймана Пишного у своєму щоденнику його сучасник Адам Вернер, секретар посла Священної Римської Імперії у 1616-1618 рр.
Мехмед – офіційний престолонаступник
▷ Часто говорять, що Султан Сулейман Пишний (Кануні) теоретично найбільше хотів би бачити наступним Султаном свого первістка від Хюррем (Роксолани) – Шехзаде Мехмеда, бо любив його найбільше. Цікаво, що насправді це не було лише теорією – Сулейман ще за життя призначив Шехзаде Мехмеда престолонаступником. Про це прямим текстом пишуть, наприклад, Печеві та Солакзаде. Після ж його смерті престолонаступник не призначався аж до перемоги Селіма над Баєзідом, тобто Шехзаде Мустафа, як би його не любили яничари чи деякі історики наших днів, офіційно преслонаступником ніколи не був, хоча і мав більші права за статусом найстаршого сина.
Призначення шехзаде до санджаків
- Шехзаде відправляли до санджаків
1.1 Усіх шехзаде відправляли до санджаків
1.2 До санджаку відправляли лише найстаршого шехзаде
- Шехзаде до санджаків не відправляли
Таким чином всю історії Османської Імперії можна розділити на два періоди:
Шехзаде – майбутнє Імперії
- Вони сприймалися як майбутнє Імперії та Династії, тобто “усе найкраще – дітям”: їм надавали найкращу освіту і надавали всі можливості для отримання практичного досвіду: для досвіду в управлінні відправляли в санджаки, для воєнного досвіду відправляли у походи, вони могли мати власний гарем і дітей.
Шехзаде – загроза
- Коли шехзаде в множині сприймалися як загроза добробуту Імперії, але в однині шехзаде був невід’ємною, обов’язковою і вимушеною частиною тяглості династії. Тому їх залишали живими, але тримали в кафесі (клітці), не давали освіти і не дозволяли мати дітей.
Зазвичай говорять, що протягом певного періоду шехзаде відправляли у санджаки, а потім раптом перестали і стали тримати їх у кафесі. Але статус шехзаде в Османській імперії розвивася протягом історії досить повільно і логічно.
На чолі армії
Від початку заснування Османської держави вона мала експансивну політику поглинання навколишніх бейліків. Саме звідти ростуть ноги у призначення шехзаде до санджаків. Після завоювання якогось бейліку туди призначали керівником сина правителя – він був вірним своєму роду (отже ні в якому разі не піддався би сепаратистським ідеям) і отуречував регіон, доки перебував там. Для отримання пограничних земель у своїй владі потрібна була військова сила. Саме тому спершу, ще від самого Османа, головнокомандувачем армії призначали найстаршого сина. Це тривало до султанату Мурада І, який вимушено обірвав традицію, адже на момент сходження на трон не мав дорослих синів, яких би міг призначити керувати армією. Тому головнокомандувачем став Лала Шахін. Відтоді шехзаде більше не призначалися очільниками армії, але продовжували відряджатися до санджаків.

Адміністративний досвід
З часом сенс відрядження у санджаки став трохи змінюватися. Землі уже були інтегровані до Османської території і культури, тому шехзаде стали відправляти туди для отримання адміністративного досвіду. Ще існує цікава думка, що таке відрядження полегшувало тягар для державної скарбниці. Доки шехзаде перебувати в Стамбулі, вони були на повному утриманні скарбниці, не забезпечуючи у цю скарбницю жодних надходжень. Тоді як у власному санджаку шехзаде несли повну відповідальність за бюджет регіону і мали організувати життя так, щоб забезпечувати своє життя надходженнями свого ж санджаку.
▷ Призначення шехзаде до Румелії були забороненими. Єдиний шехзаде, який отримав європейський санджак, був батько Султана Сулеймана – Явуз Султан Селім і то, погрожуючи батькові військовим наступом. Йому виділили санджак Семендіре, нині це Смедерево у Сербії.
На перших порах шехзаде не могли обирати санджаки і повинні були їхати туди, куди їх призначав батько. Пізніше вони стали висловлювати невдоволення і просити перевести їх або інших шехзаде до іншого санджаку. Приклад про шехзаде Сулеймана та його дядька Ахмеда вже був наведений вище. Такі саме протести висловлювали вже сини самого Сулеймана, коли він був Султаном. Переживши всю цю колотнечу, син Сулеймана Кануні та Хюррем Султан (Роксолани) – Селім ІІ уже відправив у санджак лише свого найстаршого сина.
За яких умов санджак міг стати регіоном для призначення шехзаде?
- До часів Мурада І санджак мав бути одним із прикордонних регіонів
- Мав бути столицею одного із колишніх анатолійських бейліків
- Він мав бути давнім історичним, культурним, цивілізаційним і торговим центром
До правління Явуза Султана Селіма санджаком для престолонаступних шехзаде вважалась Амасья. Після постійних повстань і розвитку мореплавства санджаком для престолонаступних шехзаде стала Маніса.
Шехзаде та їхні саджаки
Чому шехзаде в Османській Імперії не можна було мати дітей
Етапи життя шехзаде були чітко регламентованими.
Доки вони жили у батьковому палаці, вони вважалися дітьми. У той період, коли шехзаде відряджали до санджаків, їм часто не робили обрізання до подібного відрядження. І лише після обрізання та виправи до санджаку шехзаде вважалися дорослими, які можуть заснувати власне домогосподарство, мати гарем і дітей. Доки ж шехзаде перебували під опікою батька у столичному палаці, мати власну родину їм заборонялося.
Фактично, протягом історії нічого не змінилося – доки шехзаде були у столиці в палаці, дітей вони мати не могли. Змінилося лише те, що у певний період часу вони не могли покинути столиці й утримувалися в ній силоміць. Тому історично етапи були наступними:
Від заснування до Ахмеда І
- Як видно з таблиці вище, від початку існування Османської держави і до зміни процедури престолонаслідування за Ахмеда І шехзаде відряджалися до санджаків і мали там як власні гареми, так і дітей, які також могли відряджатися у санджаки.
Кафес: від Мустафи І до Абдюльмеджіда
- Коли в Османській імперії змінилася процедура престолонаслідування, а шехзаде помістили до Кафесу, їм заборонили майже все: не тільки мати дітей, а й отримувати освіту чи займатися спортом. Деяким із них дозволялося займатися якимось хоббі, наприклад, каліграфією. Їм не можна було покидати Кафесу. Були наложниці, які задовольняли їхні природні сексуальні потреби, у разі вагітності робили аборт.
▷ За час Кафесу було лише два винятки:

1. Донька Абдюльхаміда І Дюррюшехвар
Вона з’явилася на світ, коли її батько був ще шезаде. Її таємно вивезли з палацу, а привезли назад, коли батько вже став Султаном.
2. Син Абдюльазіза Шехзаде Юсуф Ізеддін Ефенді
Тут взагалі історія для серіалу. Шехзаде спочатку ховали в Еюпі в будинку Кадрі Бея, який за цю послугу в майбутньому отримав посаду Казаскера. Потім привезли до палацу і проголосили рабом. Абдюльазіз взяв його до своїх покоїв і виховував там, придворні знали його як раба. Тодішній Падишах Абдюльмеджід був у курсі ситуації, але закривав на неї очі. Коли Абдюльазіз зійшов на престол, він офіційно оголосив народження сина (яке сталося 3 роки тому).
❝ Мій найзичіший товаришу Візире: у ніч суботи 11 числа місяця Сафера 74 року (11 жовтня 1857 року) божою ласкою на світ з’явився мій син, якого нарекли Юсуфом Ізеддіном, відповідно нехай розпочнеться підготовка до оголошення про його народження за звичною процедурою. Господи.
Не варто забувати про економічну складову: якби усім шехзаде в Кафесі було дозволено мати нащадків, вони всі створили би неабиякий тягар для скарбниці, адже мали би забезпечуватися державним коштом. Саме в період Кафесу держава переживала не найкращі часи з економічної точки зору.
Від Абдюльазіза до розвалу Імперії
- У 19 ст. за часів Султана Абдюльазіза систему Кафесу скасували, шехзаде хоч і не відряджалися до санджаків, але отримували окремі “палаци” (фактично прибережні вілли), де їм знову було дозволено мати дітей.
Детальніше про те, як у гаремі нарджувалися шехзаде і султани, можете почитати тут: Народжені в гаремі: поява на світ Шехзаде і Султан