Перейти до вмісту

😸 Котики в Османській імперії

Котики в Османській імперії були такими ж популярними, як і зараз на вулицях великих міст. Любов до них починається з пророка Мухаммеда, проходить доріжкою крізь палац Топкапи та покої султана Абдюльхаміда, залишає свій чорнильний слід в літературних творах і доходить до наших днів у чудових фото котенят. Це не означає, що всі в Османській імперії обожнювали котів і що жити їм так було суцільною насолодою. Та все ж хочеться про хороше, добре й вічне, тому більше про те, як котиків в Османській імперії любили.

Відомий в ісламському світі географ Казвіні у своїй книзі «Неймовірні створіння» стверджує, що Бог створив котів для боротьби з мишами. При чому, за легендою, створив їх прямісінько на Ноєвому ковчезі. Нібито всі так страждали від мишей, що тоді Ной пішов до лева та йому лоб над носом,  через це лев чхнув і через його ніздрі на світ з’явилися два коти. Саме тому коти дуже схожі на левів.

Котики в ісламі

Пророк Мухаммед

Особливим становищем котики в Османській імперії зобов’язані ісламу – наявності схвальних хадісів. Наприклад, за одним із них, якось Пророка запитали, чому одного будинку він частенько навідується, а до іншого не заходить, він відповів, що там, куди він не ходить, живе пес, а в домі, коди він часто заглядає, живе чиста за релігійними поняттями тварина, – кіт.

Також є хадіс, що розповідає про кадія, який ув’язнив кота і не давав йому полювати, через що кіт помер. За хадісом, йому вготоване місце у пеклі. Ще є хадіси, за якими можна робити абдест водою, яку пив кіт, або їсти з ним із однієї тарілки.

Ебу Хурейре

батько кошенят

Одним із прибічників і мухаддісів Мухаммеда був Ебу Хурейре. Евлія Челебі згадує про нього, розповідаючи про стамбульських крамарів. Ебу Хурейре був покровителем шевців, а своє чудове прізвисько – Батько кошенят – отримав від самого Мухаммеда за любов до котів. Перших своїх підопічних – саме кошеняток – він нібито знайшов, випасаючи кіз.  Він поскладав їх собі в поділ і грався з ними. Загалом же Ебу Хурейре одночасно опікувався 20-30 котами.

За легендою, одна з кицьок Ебу Хурейре з’їла отруйну змію і врятувала життя Пророка Мухаммеда. За це Пророк погладив її по спинці. Саме тому коти ніколи не падають на спину.

Евлія Челебі розповідає, що в мавзолеї Ебу Хурейре в єгипетській Ґізі щороку в липні збираються сотні тисяч людей і читають на його честь молитви. Мандрівник зазначає, що місце дуже відвідувана, а, оскільки мова про Ебу Хурейре, то довкола ще й сотні тисяч котів.

Мевляна

Ахмед Ефлякі, який у 1353-1354 році завершив життєпис Мевляни та його прибічників, описував кота в оселі Мевляни. Коли до Мевляни вже стала підступати смерть, кицька підійшла до нього і почала нестямно нявчати. Мевляна усміхнувся і спитав: «Знаєте, що говорить ця кицька?» Присутні там сказали, що не знають Мевляна: «Вона каже, що незабаром я щасливо відправлюся на небо, а вона не знає, що без мене робитиме.» Усі друзі тужно заголосили. По смерті Мевляни ця кицька перестала їсти і пити і на сьомий день теж померла. Донька Мевляни Меліке Хатун загорнула кицю в саван і поховала біля тюрбе самого Мевляни. На похоронах кицьки були присутні всі друзі, які, за традицією, приготували халву.

Пісілі Баба

котячий татко

Пір Есад Султан був учнем Мевляни, який жив у 13 ст. Він мав кота, через що його називали «Котячий Султан». У деяких тогочасних джерелах засвідчують, що він іще за життя висловлював бажання бути похованим в одному мавзолеї разом зі своїм котом.

Пір Есад Султан у 13 ст. збудував комплекс із мечеттю, з якого до наших днів дійшла лише його власна гробниця. У ній по центру розташований саркофаг Пір Есада, а ліворуч у ногах – ще один маленький саркофаг. У народі вірять, що в ньому таки похований улюблений кіт Пісілі Баби, як він того і бажав.

Тюрбе Пісілі Баби в Коньї

Visual Portfolio, Posts & Image Gallery for WordPress

Фасіх Ахмед Деде

Фасіх Ахмед Деде - дервіш із котиками, автопортрет (1692)
Фасіх Ахмед Деде, автопортрет (1692)

Любов дервішів до котиків відчувається у багатьох мініатюрах, де дервіш із котом – поширений мотив.

Найяскравішим уособленням цієї любові є Фасіх Ахмед Деде, який намалював автопортрет в оточенні котиків. Це його келія в Мевлевіхане в стамбульському районі Ґалата. За легендою, він мав 40 котів, 39 із яких померли ще за його життя. Усіх він огорнув у саван і поховав на цвинтарі при Мевлевіхане. Останній 40-ий котик помер разом із ним і був похований в одній могилі з господарем. Могила самого Фасіха Ахмеда Деде з надгробком (точніше, з двома надгробками – другий надіслав на знак поваги Кримський Хан Мехмед Ґерай) розташована на тому ж цвинтарі біля Мевлевіхане і вціліла до наших днів.

Котяча текке в Бурсі

У Бурсі в районі Османґазі є Котяча текке. Кажуть, заснував її Ахмед Хереві у 16 столітті. Хереві в імені означає “родом із Херата”. Але в Бурсі Хереві трансформувалося в Хірреві, хірре – кішка. Так і закріпилася за текке назва – Котяча текке. Нинішня влада її відреставрувала і зробила з неї культурний центр і міні бібліотеку. Звісно, не обійшлося і без котиків. Котиків тут люблять, бо назва сама за себе говорить.

Котяча текке в Бурсі

Visual Portfolio, Posts & Image Gallery for WordPress

Пухнасті Султани

коти в палаці

Судячи з деяких фактів, котики спокійно жили в палаці й могли бігати там, де завгодно, від технічних приміщень до султанських покоїв.

Мініатюра нижче міститься в альбомі, представленому султану Ахмету І у 1600-х роках. На малюнку зображена палацова сцена святкування в чоловічій компанії, тобто це внутрішні житлові приміщення в палаці. До мініатюри немає супровідного тексту, тому важко сказати, що саме і коли саме чоловіки святкують, але видно, що частина з них грає на музичних інструментах, частина – танцює з масками на обличчі посеред кімнати, а решта спостерігає за дійством. Серед глядачів також є хлопчик, якому, здається, набагато цікавіший великий білий кіт, котрий сидить навпроти нього, а не вся ця метушня. Хлопчик протягує до кота руку, намагаючись встановити контакт. Кіт зберігає спокій серед цього карнавалу, не намагається втекти чи сховатися, а спокійно сидить на своєму місці. Схоже на те, що кіт звичний перебувати в залюднених кімнатах.

Хлопчик і котик на святкуванні в палаці Топкапи
TSMK B. 408, 23a
Хлопчик і котик на святкуванні в палаці Топкапи
TSMK B. 408, 23a

Котики були такими частими і очікуваними гостями в касарнях агів, що для них навіть зробили спеціальні котячі дверцята, через які вони могли шмигати туди-сюди без необхідності прочиняти основні двері. Ці дверцята і в наші дні використовуються за призначенням 🙂 На фото нижче зображений кіт Мюляїм – донедавна головний котосултан палацу Топкапи. На жаль, торік він пропав і знайти його не змогли. В пам’ять про Мюляїма керівництво палацу відкрило аккаунт, де розповідає про всіх котиків палацу, а їх там немало @saraykedileri.

Дверцята для котиків у касарні чорних агів палацу Топкапи.
Використовуються за призначенням
Дверцята для котиків у касарні чорних агів палацу Топкапи.
Використовуються за призначенням
© Milli Saraylar

Ще одне цікаве свідчення присутності котів у гаремі (щоправда в Єгипті) – оповідання османського поета Невізаде Атаї (помер у 1635 році). В оповіданні, насиченому непристойними подробицями, йдеться про правителя Єгипту, до якого дійшли чутки про неймовірну красу одаліски намісника Дамаска. Він хоче собі цю одаліску, тому відправляє легіня-красеня до намісника за наложницею. У намісника особливо вибору не було, тому він віддає дівчину посильному. Легінь із одаліскою вирушають у повний пригод зворотній шлях, на якому закохуються один в одного і мають інтимні стосунки. Зрештою, вони дістаються до Єгипту й одаліска потрапляє до гарему правителя. Правитель Єгипту викликав одаліску до себе в спальню на першу ніч разом. Коли він готувався до найважливішого моменту, раптом почувся грюкіт і шум – зі стелі звалилася миша, а кіт, який був у покоях, здійнявся з місця в погоні. Увесь цей шум і гам перебивають бажання правителя, а одаліска не може стримати сміху. Ілюстрацію цього прикрого випадку в ліжку можна побачити нижче. Після цього правитель починає її розпитувати про причини сміху, то зрештою дівчина вимушена розповісти про все, що сталося в дорозі. Підстаркуватий правитель проявляє толерантність, звільняє дівчину з рабства і дозволяє їм із легінем одружитися. Головне для нас у цій історії те, що ми дізнаємося про кота, який перебував у гаремних покоях правителя, як у себе вдома.

Котик у погоні за мишею в гаремних покоях правителя Єгипту 
TSMK R. 816, 167b
Котик у погоні за мишею в гаремних покоях правителя Єгипту
TSMK R. 816, 167b

Кицька Сафіє Султан

У серіалі Величне Століття: Нова володарка показана кицька, яку нібито подарувала Султані Королева Англії Єлизавета І, саме тому Сафіє дає киці ім’я Єлизавета.

До початку зйомок безпосередньо серіалу для оголошення актриси, яка гратиме роль Сафіє Султан, в турецькій пресі з’явилися її промо-фотографії в костюмі з кицькою перською породи на руках. Історики тоді одразу розкритикували кота, стверджуючи, що в Османському палаці котів-персів не водилося, коти там були лише ангорські. Творці серіалу до критики дослухалися і кицьку замінили, тому вже у самому серіалі на руках Сафіє Султан сидить біла кицька традиційної турецької породи – ангорська.

Промо-фото серіалу «Величне Століття: Нова володарка» (Muhteşem Yüzyıl: Kösem)
Промо-фото серіалу «Величне Століття: Нова володарка» (Muhteşem Yüzyıl: Kösem)
Кадр із серіалу «Величне Століття: Нова володарка» (Muhteşem Yüzyıl: Kösem)
Кадр із серіалу «Величне Століття: Нова володарка» (Muhteşem Yüzyıl: Kösem)

Щоправда сам факт існування такого подарунка від Королеви Англії є сумнівним. Добре відомо, що Сафіє Султан і Єлизавета І тривалий час листувалися і обмінювалися різноманітними подарунками. Відома історія про карету, подаровану Сафіє Султан її подругою по листування, в якій Сафіє роз’їжджала вулицями Стамбула, що було доволі незвичним для того часу. Є лист Сафіє Султан, в якому вона висловлює подяку за цей подарунок і передає подрузі дарунки від себе. Проте жодного матеріального доказу існування дарунка-кота немає. В Османському архіві мені на очі не трапився жоден документ, який би хоча б віддалено стосувався киці Єлизавети (може, погану шукала). Наприклад, замовлення Абудьхамідом ІІ котів із різних провінців в архіві знайшлися. (читайте нижче).

Коти Абдюльхаміда

Абдюльхамід тримав у палаці Їлдиз зоопарк – у прямому сенсі цього слова. У ньому було багато екзотичних тварин, як-то леви, жирафи, зебри, екзотичні види птахів… Були й звичні тварини – коти, собаки, голуби, качки, коні, велика рогата худоба.

Певні тварини серед цього різноманіття були Султанові особливо близькими. Найбільше він любив тварин білого кольору.  У нього був найулюбленіший кінь, кіт і папуга – усі білі.  

Улюблений кіт Абдюльхаміда був білим ангорським (анкарським) котом. Помилково вважають, що кота звали Ага Ефенді. Цей міф також обіграли у серіалі Payitaht. Abdülhamid, де Султан рятує Агу Ефенді – білого кота – від рук садиста. Але це не правда. Донька Абдюльхаміда Айше Османоглу у своїх мемуарах вказала, що Ага Ефенді був сірим смугастиком. А білого улюбленця Падишаха звали Памук (Бавовна). Подейкують, що Султан настільки розбалував котяку, що той їв лише їжу, подану на виделці.

Улюблений кіт Абюльхаміда на ім'я Памук
Улюблений кіт Абюльхаміда на ім’я Памук

Абдюльхамід ніколи не покидав свого друга попри всі негаразди долі. Коли у 1909 році вже колишнього султана заслали до Салонік, Памук приєднався до хазяїна у засланні. Потім Памук повернувся з ним до Стамбула. Усі роки домашнього арешту в палаці Бейлербеї Памук був поряд з Абдульхамідом. Але у 1917 Памук помер. Його поховали зі спеціальною поховальною церемонією у садку палацу.

У газеті «The American News Journal» за 10 березня 1909 року є стаття американця Джеймса Ройсона, який розповідає про свою зустріч із султаном Абдюльхамідом у палаці Їлдиз. Ройсон представляв електричну компанію, яка хотіла отримати від падишаха торгові преференції. Абдюльхамід прийняв американця в одному з павільйонів у саду. Сам він сидів на довгій софі в оточенні чотирьох породистих котів. Тема електрики султанові здалася нудною, тому він переключився на цікавішу – на котиків. Він розповів, що замовляє найпородистіших котів з Вану та Анкари, схрещує їх з американськими та британськими родичами й таким чином отримує ще породистіших. Султан не брехав, в Османському архіві є листи, у яких Абдюльхамід замовляє котів з Анкари і Вану. Щоразу це були партії по 20-30 котів. Вартість котів, яких виводив Султан, за його ж словами, сягала 5-6 тисяч лір – шалені гроші на той час. Під час розмови султан гладив білого кота, Ройсон на виході побачив ще білих котів, яких одразу замалював, а після прибуття назад у США намалював маслом і повісив у своїй кімнаті. Малюнок Ройсона в газетній якості 1909 року нижче.

Напис на фото: Два дорогоцінні коти Абдюльхаміда. Намалював американець Джеймс Ройсон.
Напис на фото: Два дорогоцінні коти Абдюльхаміда. Намалював американець Джеймс Ройсон.

Після позбавлення влади Абдульхаміда палац розікрали, це стосується і тварин. Деяких просто випустили, деяких продали звичайним громадянам, коні були передані армії, велика рогата худоба – у фермерське господарство. Усі старання Абдюльхаміда-селекціонера були зведені нанівець. Скоріше за все, котів просто випустили на вулиці. Вважатимемо, що Стамбульські коти своєю красою зобов’язані саме відбірній колекції Султана Абдюльхаміда, нащадками якої вони є.

Народна любов

Манджаджи

Албанський продавець печінки годує овечою печінкою котів на Капаличарши
Гравюра Ле Єя за картинами, писаними з натури за замовленням Шарля де Феріоля, французького посла в Стамбулі (з альбому 1714 р.)
Албанський продавець печінки годує овечою печінкою котів на Капаличарши
Гравюра Ле Єя за картинами, писаними з натури за замовленням Шарля де Феріоля, французького посла в Стамбулі (з альбому 1714 р.)

Манджаджи або мандрівні торговці печінкою продавали свій товар лише для того, щоб ним годували вуличних тварин. У них не було яток чи певного сталого місця. Вони продавали товар, ходячи вулицями і закликаючи потенційних покупців щось придбати. І продавали вони не тільки печінку, а різноманітні тельбухи: серця, селезінку і тому подібне.

Люди могли купити товар і нагодувати тварин самостійно, або ж дати гроші, м’ясним еквівалентом яких манджаджи годував тварин. Також був варіант заснування вакфу – люди заповідали певну суму, на яку в манджаджи регулярно робилися закупи. Саме за цим принципом діяв вакф Хаджи Евхада, про якого буде трохи згодом.

Стефан Ґерлах розповідає про манджаджи наступним чином, також згадуючи про любов пророка Мухаммеда до котів:

Турки в більшості носять одяг із широкими, але короткими – до ліктя – рукавами. Мені розповіли про причини. Мухаммед носив одяг із широкими та довгими рукавами. Якось він заснув і йому до рукава заліз кіт і теж там заснув. Коли Пророк прокинувся, він помітив котика в рукаві, але не захотів будити пухнастого, тому відрізав рукав до ліктя. З того часу турки носять одяг із короткими рукавами і гарно ставляться до котів і собак, завжди виділяючи їм шматочок від власних страв. По місту ходять чоловіки, які продають нанизане на палю смажене м’ясо, за ними ходить купа котів і собак. Містяни купують це м’ясо і годують вуличних тварин. Деякі дають на м’ясо або тельбухи акче чи манґир, а потім кидають собакам чи котам, котрі гуляють дахами, вони навіть пташок годують. Роблять усе це «заради благословення Аллаха». […] Турки вірять, що побідні справи вважаються богоугодними та зараховуються як саваб.

Стефан Ґерлах “Турецький щоденник”

Лікарня для котів в Ускюдарі

В Османській імперії не було універсальної ветеринарної клініки, проте були різні заклади, які допомагали не всім тваринам, а лише окремим видам. Так, у Бурсі був “Дім упалих лелек”, де лікували поранених лелек. Гельмут фон Мольтке у своїх спогадах вказує, що в Стамбулі була й окрема лікарня для котів:

Турки проявляють своє милосердя навіть до тварин. В Ускюдарі можна побачити лікарню для котів, а у дворику мечеті Беязид є місце, де доглядають за голубами…

Турецькі листи Мольтке

Докладнішої інформації про цю лікарню мені знайти не вдалося, але пошуки тривають.

Найспокійнішим для стамбульських тварин часом було правління султана Абдюльхаміда, який сам дуже любив тварин. Він хотів знайти ліки від сказу, щоб тварин можна було вилікувати, а не вбивати. Для цього він запросив Луї Пастера до Стамбула, щоб той міг провадити пошук ліків в Османській імперії. Проте науковець жити в Стамбулі не захотів. Тоді султан надав фінансування Інституту Пастера в Парижі та відправив туди своїх людей на навчання.

Зрештою, у 1885 була розроблена перша вакцина від сказу. А на початку 1887 її вже привезли до Стамбула. За винахід щеплення Луї Пастер отримав від Абдюльхаміда 10.000 франків і орден Меджідіє.

Хаджи Евхад(юддін)

Хаджи Евхад був м’ясником. У 1585 році збудував мечеть свого імені. Цікаво, що це остання будівля, збудована відомих архітектором Сінаном. Про неї згадує й Евлія Челебі, даючи список будівель Стамбула 17 ст. Та найцікавіше в цій мечеті те, що Хаджи Евхад заснував разом із її будівництвом вакф, рада управління якого, до речі, складалася повністю з м’ясників, який постановляв – доки стоїть мечеть, у ній щодня роздаватимуть котикам 20 печінок. Також у ній має бути територія, де котики зможуть спокійно знаходити прихисток. Мечеть досі стоїть, як свідчить інтернет, умови вакфу там виконуються і нині, нібито там досі роздають котикам по 20 печінок щодня.

Котики в літературі

Киця-канатоходка

Сурнаме-і Хюмаюн розповідає про святкування у 1582 році на честь обрізання сина Мурада ІІІ шехзаде Мехмеда. У Сурнаме-і Хюмаюні міститься 250 розворотних мініатюр і супровідний текст. На одній з цих мініатюр зображені киці-канатоходці, що ходять по канатах, тримаючи в передній лапках жердину для балансу. З тексту зрозуміло, що киця була одна. Скоріше за все, художник вирішив зобразити ту саму кицю з різних ракурсів на одній мініатюрі.

Киця-акробатка
Фрагмент мініатюри з Сурнаме-і Хюмаюн
TSMK H. 1344, 234a
Киця-акробатка
Фрагмент мініатюри з Сурнаме-і Хюмаюн

TSMK H. 1344, 234a

Потім прийшов араб, розставив стовпчики, натягнув канати. Помолився за давніх умільців дресирувати котів, помолився Богу, згадав Пророка, чотирьох халіфів і сподвижників, а тоді помолився Ебу Хурейре, сподіваючись на його допомогу. Потому він приніс кицьку в костюмі лева – шикарну пригожу кицьку з чудовими візерунками шубки, схожу на леопарда та тигра. Чоловік вказав палицею на канати і кицька в ту ж мить взяла баланс і почала йти по канату. Вона виробляла різні акробатичні трюки. Проходила крізь обручі, а весь шлях по канату витанцьовувала. Висіла на канаті, тримаючись двома лапками, і граційно похитувалася. Потім кицька вистрибуючи пройшлася по канату вже без балансу. Перестрибувала крізь обручі, ходила довкола стовпчиків. Показувала тисячу різних трюків. Розуміла команди дресирувальника за одним сигналом. Усі, хто дивилися цей виступ, залишилися надзвичайно вражені. Доки киця на канаті виробляла свої трюки, її власник, заробіток якого залежав від кицьки, ходив за нею під канатом, мов тінь, і весь час повторював: “Боже поможи!” А кицька вигиналася і грайливо ворушила вусами. Коли виступ закінчився, дресирувальник прочитав молитву на честь Падишаха і пішов.

“Сурнаме-і Хюмаюн”

Розповідь про дресировану кицьку може здатися вигадкою, одначе Ґеліболулу Алі, який також описував ці гуляння 1582 року в Câmi’u’lBuhur Der Mecâlis-i Sûr, підтверджує виступ киці-канатоходки, про яку й сам розповідає з захопленням.

Евлія Челебі про пухнастиків

Відомий османський мандрівник Евлія Челебі у своїй «Книзі мандрів» часто згадує котиків. Від дає невеличкі словники для різних мов різних країн, у яких також зустрічається слово «кіт». Для української мови він чомусь переклад слова кіт не вказує.

Ой-йойки

Коли Евлія Челебі розказує про різноманітних стамбульських майстрів і крамарів, то називає гончарів «ой-йойками». Бо вони бояться трьох найпоширеніших у Стамбулі речей: землетрусу, котів і собак, які завдають значної шкоди їхньому товару. І коли хтось із цієї трійці починає бити їхні вироби, гончарам не залишається нічого іншого, як просто викрикувати: «Ой-йой!»

Ерзурум

Птахи і котики, Şecaatname
İÜ NYK T6043, 50a
Птахи і котики, Şecaatname
İÜ NYK T6043, 50a

Оповідаючи про Ерзурум, Евлія Челебі згадує побрехеньку, яку використовують як місцевий жарт для розповідей про ерзурумські холоди.

Якось спитали дервіша:

Звідкіля будеш?

Звідтіля, де повно снігу.

І де саме це?

Ерзурум, який мучить людей холодами (тут гра слів, турецькою ere zulüm (мучити людину) схоже за звучанням на Ерзурум).

А тобі траплялося там літо?

Скажу чесно, жив я там одинадцять місяців і двадцять дев’ять днів. Місцеві все повторювали, що прийде літо, але я його так і не побачив. Якось навіть було таке, що кицька перестрибувала з даху на дах і так і замерзла в стрибку. Через вісім місяців, коли настав Невруз, вона розтанула, нявкнула і впала на землю.

Евлія Челебі “Книга мандрів”

Ардебіль і коти з Діврігі

За словами Евлії Челебі, таких ніжних, милих, дружніх, вихованих котів-мисливців, як коти з Діврігі, немає ні на візантійських землях, ні в арабів, ні в персів. Особливо цих котів цінують мешканці Ардебіля. У їхньому місті коти від природи не живуть, тому там розплодилися миші та щурі, одяг в ардебільців увесь поїдений гризунами, а ще в них немає вусів – їх також пооб’їдали миші. Тому привезених з Діврігі котів тут надзвичайно цінують і продають на імперських аукціонах та критих ринках. Особливо цінуються кастровані коти.

Але є в діврігійських котів і вороги – 40-50 штук на рік таємно вбивають кадії, а потім взимку носять котяче хутро, бо його не відрізнити від привезеного з Московії хутра білки, а хутро рудих діврігійських котів точнісінько таке, як спинне хутро азовського вовка чи лисиці.

Жадібна миша

У цій історії кіт насправді не фігурує. Вона розповідає про мишу, яка жила в магазинчику горішків і сухофруктів, та їла собі досхочу, на що власник закривав очі. Але мишка стала жадібною і вкрала в хазяїна гроші. Щоб знайти їх, власник ятки спіймав мишу, прив’язав до її лапки мотузку, таким чином вимірявши глибини її нори, а тобі докопався до грошей, зруйнувавши мишачий дім. У турецькому перекладі твору Baharistan, написаному іранцем Джамі, в якій ця історія й розповідалася, до неї додається мініатюра нижче. На мініатюрі зображений кіт, який теж собі спокійно живе в ятці. Цікаво, що цю мініатюру використали для ілюстрації виставки в палацових кухнях Топкапи (фото нижче саме звідти), створюючи враження, що на імперських кухнях теж жили собі миші й коти і горя не знали.

Ілюстрація до історії про жадібну мишу, яка вкрала хазяйські гроші
TSMK H. 1711, 14a
Ілюстрація до історії про жадібну мишу, яка вкрала хазяйські гроші
TSMK H. 1711, 14a

Деякі поети, хоч їх і небагато, але писали плачі по своїх тваринах. Нічого дивного, он султан Селім ІІІ написав оду капусті. Щоправда, половина з них використовувала жанр траурного вірша для створення гумористичної пародії.

Найперший нині відомий в османській літературі плач по тварині написав поет Неджаті Бей у 14 ст. Це була гумористична гіперболізована елегія по смерті свого мула. Знаний історик 16 ст. автор Künhü’l-ahbâr Ґеліболулу Алі написав плач на смерть свого пса Кочу. При чому, на відміну від Неджаті Бея, він не вправлявся в дотепах, а справді сумував за померлим з невідомих причин собакою. Також є згадка про віршоване відзначення дати смерті кота на ім’я Аслан (лев)  поетом Ріязі. Пізніший автор уже 19 ст. Ендерунлу Расих написав плач по канарці. Також Шіхабі написав «Плач за котиком» на честь свого загубленого кота.

Плач по котику

Та найвідомішим плачем турецької літератури є «Плач по котику» авторства Меалі. Цей плач також є найкращим прикладом гумористичної елегії, яка навіть отримала своє історичне продовження. 1872 року Намик Кемаль опублікував жорстку сатиру на Великого візира Махмуда Недіма Пашу, якого звинувачував у корупції та хабарництві, Намик Кемаль взяв приклад із «Плача по котику» Меалі, переробив його на сучасний сатиричний із політичним підтекстом лад, назвавши свій твір «Слово про кицю». До речі, Намика Кемаля варто підтримати, адже Махмуда Недіма Пашу називали «Недімов», бо він не ухвалював жодного рішення, не порадившись із російським послом Іґнатьєвим. Котяча сатира набула такої популярності, що її двічі передруковували.

Плач по котику

фрагмент

Де ж ти тепер, легіню славний, погляд, мов бритва,
Левів страшив і залякував тигрів,
Хату беріг, гаяв час за щурами в гонитві,
Ах, котику, вах, котику, як же тепер без тебе.

Полював він качок і курчат у свої пазурі,
Лева кликав другом і братом, чекав до гри,
Цей ґазі ґявурів-щурів нищив з лиця землі,
Ах, котику, вах, котику, як же тепер без тебе.

Це був не кіт, а панич, очі бурштином,
На заздрість усім, хутро, як соболине,
На душу прекрасний і морда красива,
Ах, котику, вах, котику, як же тепер без тебе.

Меалі

Слово про кицю

фрагмент

Як каталася сиром у маслі, водила вусами й муркотіла,
Коли хтось наступав на хвоста, межи очі кидалась, шипіла,
Коли бажане випускала із лап, голосно нарікала,
Інших котів не пускала до столу і проганяла.
Зрештою кицьку згубила миша нещастя
Ах, кицю, вах, кицю, серце так і крається

На гроші кидалась так, що довкола летіли монети,
Миші водила, мов пішаків, заманивши в свої тенета,
Цих нероб не пускала до нір ні на мить, а від злості
Дряпала так, що м’ясо дерла до кості,
Зрештою кицьку згубила миша нещастя
Ах, кицю, вах, кицю, серце так і крається

Кицька казала тихеньке няв – і дибки ставало волосся,
У крамарів різномасних зі страху все тіло тряслося,
Собаки не сміли гарчати, забачивши морду котячу,
Як дичини бракувало, вхопити людину – удача.
Зрештою кицьку згубила миша нещастя
Ах, кицю, вах, кицю, серце так і крається

Намик Кемаль

«Ваша давня служниця Мурка, Сніжкова донька»

Ще один гуморист, який писав про і від імені кицьки – автор 18 ст. Ебубекір Кані. Він написав комічний текст прохання кицьки, яка прохала прощення свого господаря за те, що пустилася берега. Заява написана в стилі традиційних палацових заяв зі збереженням традиційної бюрократичної структури заяви. Кицька в заяві називає себе служницею –джаріє, мешканкою гарему.

Написаний від імені киці лист зі збірки Кані Münşeât
İÜ NYK 1517, 219a-219b
Написаний від імені киці лист зі збірки Кані Münşeât
İÜ NYK 1517, 219a-219b

Ваша величність, ваша милість, що вчиняє ласку, не очікуючи нічого натомість, вельмишановний добродію Султане!

Спершу промовляю молитву на те, щоб ваша оселя була захищеною від цього буремного світу, де всі живуть, наче кіт із собакою, і нехай у вашій оселі вас, ніби Ебу Хурейре, оточує сонм граційний кішечок.

Тепер же представляю на ваш суд прохання моє, вашої вірної кішечки, у якої розуму, як кіт наплакав, і плач про дивне повернення вашої блудної служниці.

Березень ще не настав і молоді киці нашого району ще не пустилися берега, ваша покірна служниця мала непереборне бажання навчитися у аксакала Мурчика на прізвисько Вані правильної вимови букви و (вав) – найвідомішої літери нашої абетки та найважливішого слово нашої мови, та арії няв-няв, котра здіймала на ноги всю околицю, тому сама серед зими вчинила те, чому час у березні та сезоні гарбузів, і підняла вуаль свої цноти. Через свої необдумані дії я зруйнувала багато димарів, завадила багатьом любителям опію і позбавила сну багатьох тужливих, коли скидала черепиці, стрибаючи з даху на дах.

У покарання за те, що, як дика нічийна кицька, без дозволу господаря забажала навчити красномовству та зайнялася іншими справами й спарюванням, я кілька разів осоромилася перед людьми, а моя чудова шубка тигрового забарвлення, що прикриває моє безсиле тільце, опинилася в небезпеці стати схожою на шкуру рисі. Тут я й зрозуміла значення чеснот і від усього серця забажала жити з ними у злагоді.

Одначе, милостивий мій господарю, пробачте велику, з огляду на мій розмір, провину, махніть на неї рукою “що з кота візьмеш!”, приласкайте мене, як раніше, і прихистіть у подолі вашої моральності, сприйміть це моє прохання як знак, прикрашений сентенцією “любов до котів – ознака віри”, порятуйте мене від моїх кошмарів і звеличте мій статус так, щоб усі віверові заздрили. З цього приводу рішення за моїм господарем.

Ваша давня служниця Мурка, Сніжкова донька

Тут можна подивитися підбірку котиків із середньовічних європейських манускриптів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *